Підпрємці, що випередили час

Пам'ятна монета України

Славні справи, добру славу відомого у всій Європі роду неможливо було перекреслити, применшити, хіба отак потроху замовчувати , применшувати значення, щоб з плином часу потьмяніли ці світлі імена і забулися потомками…

Василь Симиренко,онук вільного козака Степана із містечка Городище на Черкащині, сина покріпаченого селянина Федора, що понад Россю будував млини і каторжною працею своїх рук та талантом самоука-механіка зібрав гроші, викупив свою сім’ю у посаженого на вільних козацьких землях Катериною ІІ, її фаворита, Воронцова. Діти колишнього кріпака Василь і Платон закінчили політехнічний інститут у Парижі. Обидва зробили значний вклад в історію прогресу наукової думки, розвиток культури підприємництва України. Василь Федорович – талановитий інженер-конструктор і технолог, підприємець, поліглот(знав щонайменше 8 мов), глибокий шанувальник рідної української, він усе своє життя пунктуально «десятину» від своїх прибутків давав на алтар української культури, а що вже понад те докладав – найближча родина та Господь знають. В колі однолітків вигідно відрізнявся своїм інтелектом, ерудицією, манерами. Доля послала Василеві велике щасливе кохання і благословенний небесами шлюб (хоча французький дворянин – тесть біля семи років не міг пробачити молодятам). Молода швидко перейняла козацький звичай родини коханого – навчилася вправно все виконувати власними руками: прати, шити, вишивати, готувати українські страви, а також чудово співала під власний акомпанемент улюблені чоловіком народні пісні. Симиренки жили великою дружною сім’єю, а мова і в родині, і на виробництві, та й у спілкуванні з усіма оточуючими була щира українська. Це перейняла і дружина Василя – Софія, такий уже був козацький звичай у цього роду.

Софія Симиренко була доброю помічницею в усіх справах чоловіка, а такі рецепти пастили, яку виробляли на їх заводі, - то цілком її успіх. Багато практикуючих лікарів рекомендували пастилу Симиренків як смачний і дійовий лікувальний засіб.! Якщо брати Василь та Платон зуміли зайняти вагоме місце в Європі з виробництву і торгівлі українським цукром, то за якістю пастили до них ніхто не міг рівнятись.

 Заводи Симиренків були оснащені машинами власної конструкції і винаходу Василя. А найбільше диво, створене працею розуму і серця цієї української родини, - це щасливе містечко Мліїв з чистими вулицями, недорогими крамницями, безплатною школою та лікарнею, двома заводами, де здорові навчені люди працювали в достойних умовах, шануючи свята і вихідні. Біля 200 навколишніх сіл та хутірців «рятувались у тяжкий час. Коли довелось власними очима побачити цей оазис цивілізації серед злиднів та азійського рабства царської Росії, Тарас Шевченко не міг втримати сліз захоплення, плачучи він обіймав Кіндрата Яхненка(родич Симиренків) та повторював: «Що ти тут сотворив, батьку!..» Бо на той час в усій Росії газові ліхтарі освітлювали лише вулиці Петербургу та Москви, а ще чепурненького українського містечка Мліїв! Завдяки коштам Платона Симиренка маємо перше видання «Кобзаря». Василь Симиренко підтримував видання журналів «Киевская Старина», «Ради», «Громадська думка», багатьох інших, а також видавництва «Вік», докладав своїх коштів для підтримки громадських діячів і видання творів письменників, розвитку народного мистецтва і театру. Завдячуючи його підтримці, розвинулись таланти М. Коцюбинського, М. Драгоманова, М, Грушевського, М. Лисенка і ще багатьох славних синів України. Свій маєток він заповідав на українські культурні цілі, лише світова війна та революції не дали втілитися цій фундації.

Як зазначив письменник Сергій Плачинда – що якби К. Маркс знав і мав уявлення про «капіталізм Симиренків», то хто знає, чи став би писати свою немудру книгу. Бо здоровий козацький рід у важкому спротиві все-таки перемагав – у часи, коли Тарас Шевченко відбував каторгу за Аралом, по Дніпру ходили їх пароплави «Українець» та «Запорожець»

Л. Симиренко з дітьми: Платон, Володимир, Левко, Тетяна (1910)

Левко Симиренко – паросток другого покоління, син передчасно померлого Платона, племінник Василя. Нелегка йому випала доля (чи свідомо став на цю важку дорогу подвижника?). ще студентом захопився народницьким рухом і гаряче служив ідеї просвітництва свого народу. Все життя його переслідував уряд імперії (спочатку царський, потім більшовицький). Під час заслання у Східному Сибіру вивів та виплекав низькорослі і повзучі плодові дерева, які плодоносять у такому складному кліматі. Коли повернувся до рідного Млієва – створив там маточний колекційний сад, який був найкращим не лише у Російській імперії, а й чи не найбагатшою колекцією сортів у Європі: 900 сортів яблунь, 839 – груш, 84 – сливок, 350 – вишень і черешень, 15 – броскви(персик), 36 – абрикоси, 165 – аґрусу, 54 – горіха. Вивчав, акліматизовував сорти, виводив нові. А ще – школа садівництва, де навчалися селянські діти, які так дивували гарною освітою, знанням мов.

Левко Симиренко виховав багатьох добрих фахівців, які продовжили справу вчителя, сказали вагоме слово в науці. Одним з найздібніших був син Володимир.

Як і батько він був визначним помологом. Вони стали засновниками раціонального садівництва не лише в Україні, а й в усій Російській Імперії, згодом в СРСР.

Ренет Симиренко. "Атлас плодів" під редакцією Адама Гребницького , 1906 рік

Коли на землю України впало лихоліття, всесвітньо відомий вчений, Левко Платонович,  не кинув своєї праці, саду, учнів, він продовжував працювати для щасливого майбуття своєї землі, свого народу. Зимового січневого дня 1920 року куля убивці обірвала життя вченого. Відразу ж хутір, сади більшовицька влада націоналізувала. Володимир вирішив заступити батька і погодився працювати у вже відібраному саду – директором та науковим керівником Мліївської дослідної станції. Працював, як усі Симиренки, - чесно і з великим завзяттям, але арешт, наклепи, розправи «власть імущих», а згодом (1937 чи 1938 рр), розстріл – така відплата за відданість роботі та науці. 

Ім’я Левка Симиренка присвоєно Мліївському науково-дослідному інститутові садівництва Лісостепу України лише у 1989 році (після сторіччя умисного замовчування).

(Газета «Українське слово», 2 березня 1995 року)

Пам'ятник Левку Симиренку у Млієві.